Правовий пуризм vs принцип справедливості

Як відомо, основним завданням судочинства є справедливий і своєчасний розгляд спорів з метою ефективного захисту прав і законних інтересів суб’єктів, що прямо закріплено не тільки в чинних редакціях процесуальних кодексів, а й у ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Водночас, виконання цього завдання неможливе без дотримання судом принципу законності, відповідно до якого суд при розгляді справи повинен в обов’язковому порядку дотримуватися норм матеріального та процесуального права.

При цьому трапляються ситуації, коли суди формально застосовують процесуальні норми, не враховуючи всіх обставин справи, що, в свою чергу, може порушити право такого учасника на справедливий судовий розгляд справи.

Для визначення такого надмірного формалізму при розгляді справи Європейський суд з прав людини («ЄСПЛ») використав термін «правовий пуризм».

Зокрема, ЄСПЛ вказує, що пуризм у загальноприйнятому розумінні — це надмірне прагнення до чистоти, перевага форми над змістом.

При цьому в справі «Сутяжник проти РФ» ЄСПЛ сформулював висновок про те, що не може бути скасоване правильне по суті рішення тільки для дотримання правового пуризму, оскільки рішення може бути скасоване лише з метою виправлення суттєвої помилки.

Аналогічні положення щодо неможливості скасування правильного по суті рішення лише з формальних підстав містить і процесуальне законодавство України. Водночас, деякі імперативні положення чинних редакцій процесуальних кодексів у певних випадках можуть суперечити принципу справедливості й неможливості скасування правильного по суті рішення лише з формальних причин.

Так, наприклад, одна зі статей зазначених кодексів визначає, що порушення правил юрисдикції в будь-якому випадку є обов’язковою підставою для скасування судових рішень з подальшим закриттям провадження у справі.

Припустимо, компанія оскаржила в адміністративному суді рішення державного реєстратора про обтяження іпотекою його майна, оскільки на момент ухвалення оскаржуваного рішення набрали законної сили рішення господарських судів, якими встановлено, що спірне майно не є іпотечним і, відповідно, не може бути обтяжене.

На момент подання позову і чинне законодавство, і позиція судів касаційної інстанції однозначно вказували, що такі спори повинні розглядатися за правилами адміністративної юрисдикції. Тому цілком логічно, що суди першої та апеляційної інстанції розглянули такий позов і скасували незаконне рішення державного реєстратора, адже спір про право вже був вирішений у рамках господарського процесу.

Після розгляду справи апеляційним судом змінився підхід до визначення юрисдикції спорів з державним реєстратором: згідно з новими правилами такі спори мають розглядатися в господарських судах або судах загальної юрисдикції, а не в адміністративних.

За таких обставин перед судом касаційної інстанції стоятиме непростий вибір: або закрити провадження у справі у зв’язку з порушенням правил адміністративної юрисдикції, або залишити судові рішення без зміни, керуючись принципом справедливості, правової визначеності та неможливості скасування правильних по суті судових рішень, оскільки єдиною підставою для касаційного оскарження рішень судів попередніх інстанцій є порушення правил юрисдикції.

У такому разі, не применшуючи значення необхідності дотримання правил предметної юрисдикції, їх порушення не повинно бути підставою для скасування судових рішень разом із закриттям провадження у справі в кожному випадку, незалежно від обставин справи. Інакше це може призвести до ситуації, яка була проаналізована ЄСПЛ у справі «Сутяжник проти РФ» і кваліфікована як правовий пуризм, оскільки законні й обґрунтовані рішення були скасовані не для виправлення суттєвої суддівської помилки.

Скасування законних й обґрунтованих судових рішень у вказаній справі змусить компанію ініціювати новий судовий розгляд з метою захисту своїх порушених прав. За таких обставин компанія буде позбавлена ​​права на ефективний захист своїх порушених прав упродовж розумного строку в розумінні ст. ст. 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

ЄСПЛ неодноразово встановлював факт порушення Україною вимог Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у зв’язку з обмеженням права людини на доступ до правосуддя й на ефективний засіб правового захисту своїх прав через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами:

  • Рішення ЄСПЛ від 09.12.2010 року у справі «Буланов і Купчик проти України»
  • Рішення ЄСПЛ від 01.12.2011 року у справі «Андрієвська проти України»
  • Рішення ЄСПЛ від 17.01.2013 року у справі «Мосендз проти України»
  • Рішення ЄСПЛ від 21.12.2017 року у справі «Шестопалова проти України».

Таким чином, з огляду на практику ЄСПЛ, яка є джерелом права в Україні, суди в процесі здійснення правосуддя повинні в першу чергу керуватися принципами ефективного та справедливого розгляду справи з метою відновлення прав заявника впродовж розумного строку, а не прагнути до правового пуризму, не звертаючи уваги при цьому на всі істотні обставини справи.

Саме при такому підході можливо досягти цілей правосуддя щодо забезпечення своєчасного захисту порушених прав заявника з урахуванням принципу законності та справедливості.

Євгеній Гончаренко, партнер O.G. Partners

Всі Публікації